Багато болю і любові. А ще — розслідування
Друзі, у цьому випуску розсилки не буде масштабних дата-проєктів, але буде дещо не менш важливе й вічне — людські історії. І одне розслідування, у якому теж багато болю і любові.
Ці кілька фотографій у колажі — ілюстрація щастя й горя однієї родини. Родини Трубачових.
У найщасливіші періоди їх було четверо — тато Володимир, мама Світлана, син Ігор, донька Поліна.
Зараз у них гіркі часи — вони залишилися втрьох: мама Світлана, син Ігор, донька Поліна.
Тата Володимира вбили російські окупанти. Сталося це на 50-й день великої війни. Він був прикордонником.
За чотири дні до смерті Володимир попросив Світлану виховати дітей хорошими людьми, якщо з ним щось станеться...
Після смерті батька світ родини Трубачових зруйнувався, але Світлана вирішила виконати обіцянку, яку дала чоловіку, тож пройшла сім кіл пекла, але вивезла дітей з окупації.
Два роки Світлана жила дітьми й волонтерством. Нещодавно вона підписала контракт із ЗСУ…
Знайдіть 5 хвилин свого часу, щоб прочитати сповнену любові, мужності й боротьби історію родини Трубачових, яка майстерно написана журналісткою Оленою Кущенко.
«Останній тиждень перед від’їздом ми жили без світла, без води, без вікон», — говорить 73-річна Валентина, яка на початку вересня виїхала із зони активних бойових дій.
Валентина сидить у чорній мереживній пов’язці й з усмішкою розповідає, як війна забрала все її майно: спочатку будинок, потім — квартиру.
Нині у Валентини лишилася лише скромна сумка з речами, кішка Умка, 4 тисячі гривень пенсії та донька у Чехії, до якої вона планує переїхати. Чоловік Валентини помер від раку за два тижні до евакуації.
Історія Валентини драматична, але, на жаль, не унікальна: чимало переселенців на Заході України почуваються розгубленими. І поки Президент і його команда мріють про Міністерство повернення українців і закликають європейських лідерів зменшити соцвиплати українцям за кордоном, тисячі наших громадян не можуть знайти прихисток у своїй же країні. Максимум, на який вони можуть розраховувати — кілька тисяч гривень допомоги, тимчасове житло у гуртожитку чи богом забутому селі. Та й то, виплати нещадно скорочують через дефіцит бюджету.
Як людям жити за таких умов? На що вони можуть розраховувати? Чим взагалі займається Мінреінтеграції? Тут ми намагалися дати відповіді на ці питання.
Чоловік, дружина, майже 30 кіз, 11 собак і 10 котів — саме в такому складі всі члени екоферми «Лиманська коза» з Херсонщини переїхали на Київщину в жовтні 2023-го, організувавши переїзд лише за тиждень.
Перед цим були 8,5 місяців в окупації та рік життя на звільненій території, але під постійними обстрілами. Олена і Валентин Бєлозоренки не могли покинути своїх друзів-тварин. Поки не знайшлося інше місце для всіх, вони залишалися в рідному Станіславі.
Зараз подружжя будує нове життя з нуля в селі Гвоздів біля Василькова. За рік вони подвоїли поголів’я кіз і відкрили туристичну локацію.
Як їм це вдалося? Як переживати страшні часи й не зламатися? Де знаходити сили, коли опускаються руки? Прочитайте і надихніться!
Повномасштабне вторгнення застало ірпінчанку Галину Кучеренко разом із чоловіком удома. Коли прилетіли перші бомби, вони наполягли, щоб діти виїжджали, а самі залишилися доглядати за бабусею, яка пережила інсульт і мешкала в іншому кінці Ірпеня.
«Коли йшли з дому, зачинили двері й вікна, думали, що скоро повернемося. Я взяла тільки білизну й документи», — згадує Галина, як востаннє залишала свій дім.
8 березня чоловік поїхав на велосипеді глянути, що там удома:
«Їде, а там наші військові махають: “Тікай звідси”. Їде в інший бік, а там вже машини з буквою V. Повернувся дуже сердитий і наляканий».
Подружжя разом із бабусею виїхало з Ірпеня останнім евакуаційним автобусом. Повернулися вже в травні, після звільнення міста.
«Ще в маршрутці в мене накочувалися сльози, — пригадує Галина. — Бачила, що в інших пасажирів теж. Вже біля руїн свого будинку дала волю сльозам. Втратили все, що ціле життя доглядали, будували… Нічого не залишилося».
Втрату майна задокументували, а держава навіть виділила понад п’ять мільйонів гривень на відбудову житла, але… все пішло шкереберть: будинок і досі недобудований, забудовники змінюються, а те, що побудували, вже зараз має купу проблем. Чому так?
Цю розсилку, як і попередні, підготувала комунікаційна менеджерка Texty.org.ua Тетяна Колісник. Якщо маєте пропозиції/рекомендації/зауваження щодо покращення нашої взаємодії — пишіть їх у коментарях або мені особисто. Я все читаю і враховую!